Методична розробка на тему:
„Іван Франко в німецькій культурі”
ПЛАН
Вступ
2. Іван Франко – популяризатор найкращих досягнень світової культури.
3. Література доби просвітительства. Лессінг, Гете, Шіллер.
4. Реалістичне мистецтво К. Ф. Мейєра.
5. Романтична модель і її філософське осмислення в поетичній творчості Івана Франка.
6. Значення І. Франка в слов’янсько-німецьких культурних зв’язках.
7. Інтернаціоналізм творів Івана Франка на німецькій мові.
8. Роль І. Франка-журналіста в контексті міжнародних культурних зв’язків в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Висновки
Широкі зв’язки зі світовою літературою – давня традиція в українській літературі. Зв’язки ці знайшли своє відбиття в художній практиці видатних українських письменників, в літературознавстві, в культурному спілкуванні представників української і зарубіжної літератури.
Перекладацька діяльність в Україні, починаючи з 20-х років, стала розвиватися на справді науковій основі. Вийшли зібрання творів Мопассана, Джека Лондона, Золя, Джозефа Конрада, Гейне, Міцкевича та багатьох інших європейських класиків. Діяльність Франка як перекладача і популяризатора зарубіжних літератур була такою великою і різноманітною, що її важко охопити одному досліднику.
Про що б не писав Франко – про Шекспіра або Байрона, про Гете або Шіллера, про Золя або тогочасних декадентів, він завжди мав на увазі цілі і завдання, що стояли перед ним як перед письменником-демократом. Його статті про українську і західноєвропейську літератури, як і вся його діяльність, були підпорядковані одним ідеям і одному напрямові. Франко прагнув створити передову реалістичну літературу у себе на батьківщині. Коли він перекладав твори великих письменників світової літератури, коли писав про них, він мав на увазі саме ці завдання, утверджуючи свої естетичні принципи.
Універсальна діяльність Франка створила нову епоху в перекладній літературі. Для Франка і для його соратників це була справа не випадкова. Вона була підпорядкована певній меті. Друкування перекладів творів світової літератури, особливо тогочасної реалістичної літератури, займало значне й почесне місце у всіх його видавничих планах і очолюваних ним періодичних виданнях. В той час перекладна література набула великого поширення по всій Україні. Передові українські письменники дедалі більше усвідомлюють необхідність перекладати українською мовою твори російських та зарубіжних письменників. У 90-х роках в Києві створюється літературний гурток, члени якого перекладали Данте, Гете, Мольєра, Гейне і Беранже.
Важко зайти хоч скільки-небудь визначне літературне явище, яке так або інакше не відбилося б у творчості Франка, в його перекладах або переспівах, не висвітлювалося б у його статтях про зарубіжну літературу. Інтереси письменника охоплюють грецьку і римську літератури, біблійні легенди і санскритський епос, пісні і балади народів світу, староруську епіку і вавілонські гімни, середньовічний західноєвропейський фольклор, творчість Кальдерона і Шекспіра, Лессінга і Шулера, Гете і Гейне, Шеллі і Байрона, австрійських новелістів тощо.
Вибір творів для перекладу був винятково широким; Франка цікавили різноманітні літературні явища, і він так щедро репрезентував їх своїми перекладами, що в сукупності останні можуть дати досить повне уявлення про скарбницю світової літератури. Іноді важко встановити, яким критерієм керувався Франко, обираючи той або інший твір. Але безперечним є те, що письменника цікавили передусім твори, які при високій художній цінності були близькі йому, тією або іншою мірою відповідали його безпосереднім ідейним і літературним завданням. Так, його найбільше приваблювали твори, присвячені життю народу, життю пролетаріату, великі надбання людського духу, які своїми революційними ідеями, прогресивним напрямом сприяли перетворенню суспільства, накреслювали шляхи в майбутнє. Однак цей критерій не охоплює цілком всю різноманітність вибраних письменником для перекладання творів. Іноді Франко виступає як просвітитель, який вважав, що його народові мають бути доступні всі цінності світової культури.
В 1915 р. Франко написав у замітці, доданій до одного з його античних перекладів, такі рядки: „ Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які читаючи, маю вражіння, що перед мною відкривається новий світ чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме вражіння в моїх читачів”.
Література, твердить Франко, має бути реалістичною, відбивати сучасне життя, не обмежуючись описом фактів. Вона мусить, розкриваючи причини і наслідки життєвих явищ, бачити перед собою великі цілі і ідеали, бути насамперед „робітницею на полі людського поступу”. У культурі кожного народу Франко розрізняв два напрями – реакційний і прогресивний. На протязі всього свого життя він популяризував найкращі досягнення світової культури, постійно підтримував спільні для передових літератур всіх країн і народів ідеї прогресу, правдиве відображення життя, служіння інтересам народу.
Слід відзначити, що Західна Україна щодо іноземних літератур перебувала в особливих умовах. Тут завдяки примусовому впровадженню німецької мови серед галицької інтелігенції була наявна деяка поверхова обізнаність з німецькою літературою. Подібне становище було і щодо польської літератури. Тим-то Франкові довелося докласти багато зусиль і праці, щоб викликати в широких колах читачів справжній інтерес до творів світового мистецтва, розвинути в них літературний смак. Визнаючи важливість читання творів зарубіжної літератури в оригіналі для пізнання світової культури, Франко підкреслює, що і переклад, перетворюючи культурні цінності іншого народу в частину власної культури, переносячи художні твори на новий ґрунт, роблячи їх доступними широким колам читачів, є надзвичайно важливою справою. Серед діячів української культури Франко одним з перших повною мірою усвідомив виняткове значення перекладів художньої літератури.
З самого початку своєї перекладацької діяльності Франко виступає не лише як просвітитель. Він завжди користується можливістю познайомити українську громадськість з політично актуальними творами. Це видно хоча б на прикладі збірки „Думи і пісні найзначніших європейських поетів”, що вийшла у виданні „Дрібної бібліотеки” в 1878 р. Сюди ввійшли твори Гете, Гейне, Томаса Гуда, Фрейліграта, Гервега та ін.
Поряд з розкриттям тяжких умов життя народу Франко цінить у творах зарубіжної літератури дійовий дух, заклик до революційної дії. Саме цим пояснюється те, що Франко добирає для перекладу твори революційних поетів Німеччини, чартистських поетів і передусім сатиричні твори Г. Гейне, що були найбільш близькі своїм напрямом і самим об’єктом сатири галицькій громадськості.
В 1913 р. Франко видає збірник „Найстарші пам’ятники німецької поезії ІХ – ХІ вв. Тексти. Переклади і пояснення Івана Франка.” У цей збірник входять старонімецькі тексти „Вессобрунські молитви”, „Пісні про Гільденбранда і Гадубранда” „Муспіллі”, а також переклади Франка на новонімецьку і українську мови. До текстів додано вступні уваги та коментарі, в яких викладено історію старонімецької поезії, зроблено аналіз старовинних пам’яток, їх мови, поетичні форми тощо.
Франко не залишив свого наміру перекласти німецький епос – „Пісню про Нібелунгів”. В архіві Франка зберігаються уривки „Із співу про Нібелунгів”: з першої частини – „Пісня про Крімгільду”, з другої – „Як Гален і Фолькер сторожу держали”. Напис Франка „У слідуючи випусках далі буде” свідчить про те, що він мав намір перекласти весь епос.
Слід зазначити, що у „Пісні про Нібелунгів” мало таких поетичних епізодів, як перекладені Франком. У цих уривках він іде за текстом оригіналу, намагаючись зберегти розмір, відтворити українською мовою своєрідність старовинного німецького твору. Пізніше Франко задумав переробити „Пісню про Нібелунгів”, створити українську народну поему на зразок своїх переробок „Лис Микита”, „Абу – Касимові капці” та ін.
Пізніше він переробляє початок першої пісні від слів „Was man von Wunder saget, von Stürmen und von Streit” і створює цільну пісню. Цей переспів зроблено в ритмі української народної пісні. При перекладі є примітка, датована 5 травня 1915 р., в якій Франко пише, що ще з гімназичних часів він зацікавився „Піснею про Нібелунгів”, багато разів намагався її перекласти і, зрештою, вирішив відтворити цей епос, зберігши у вільній формі епічну його основу. Зроблена ця переробка була, мабуть, ще в 1891 р., тоді ж, коли письменник переробляв поему Гартмана фон дер Ауе „Бідний Генріх”. У 1915 р. Франко цей переклад, як і інші свої переклади, виправив, зробив його простішим і яснішим, очистив мову від провінціалізмів і галицизмів. У тому ж 1915 р. Франко переклав поему відомого середньовічного німецького поета Конрада фон Вюрцбурга (1220 – 1287). Поема ця в оригіналі має назву „Otto mit dem Barte”, у Франка – „Цісар Отон з бородою”. Все це лише частково дає нам уявлення про те, з яким інтересом ставився Франко до творчості народів усього світу. Він перекладав твори різних народів на протязі всього свого життя.
У минулому Франко знаходить те, що його хвилювало в сучасній літературі: народну мудрість, ненависть до всілякого гноблення, високе поетичне слово, здатне облагородити почуття і прагнення народу, правдиве відбиття життєвих обставин і психології людей. Словами „я наркотиками не шинкую” він рішуче відмежовується від неоромантиків і декадентів, для яких звернення до середньовіччя, де вони знаходили містичні сюжети, було одним із засобів затьмарити свідомість читача, створивши для нього штучний світ, далекий від сучасності з її пекучими проблемами. Аналіз Франкових поем показує, які саме моменти у стародавніх епосах його цікавили. Він завжди вказує першоджерела, іноді точно відтворює їх сюжети. Проте залежність його від цих сюжетів у різних поемах неоднакова. Використовуючи стародавні мотиви, поет часто на цій основі створює цілком оригінальні твори. Франко прагнув збагатити українську культуру досягненнями світової культури, створити „золотий міст” єднання народів світу, єднання українського народу з іншими народами.
Аналізуючи літературні явища як єдиний процес, пов’язаний і зумовлений докорінними соціальними перетвореннями епохи, Франко розглядає твори видатних письменників Німеччини кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. – Лессінга, Шіллера і Гете.
Для того щоб пояснити причини появи в літературі цих письменників, характер і напрям їх творчості, Франко спиняється на становищі Німеччини тих часів. У статті „Вільгельм Тель” він характеризує Німеччину з її феодальною роздрібненістю і відсталістю всього її соціального укладу: „Трудно представити собі дивніший, більше в собі самій роздвоєний стан над той, який переживала Німеччина в перших роках нашого століття. Знеможена своїм роздробленням, безсиллям та деморалізацією більшої часті дрібних князьків, Німеччина находилась у стані політичного конання під ударами могучої французької республіки”. Водночас Франко пише про небувалий розквіт духовного життя Німеччини: „...Розцвіла пишним цвітом національна література. Се були кузні, в котрих такі велетні, як Лессінг, Віланд, Герде, Гете і Шіллер, виковували непобориме духовне оружжя, котрим Німеччина повинна була не тільки виборотися з глибокої прострації, але дійти до тої величезної сили, яку бачимо нині”.
Є книги в світовій літературі, про які можна сказати, що вони були супутниками Франка на протязі всього його життя. Ще студентом, гнаний і переслідуваний львівськими націоналістами після свого першого процесу, Франко прийшов до маєтку батька Ольги Рошкевич, сільського священика, в Лолин. Прийшов він пішки, не маючи при собі майже нічого, але серед небагатьох необхідних речей зберігався томик „Фауста” Гете. Він мріяв перекласти „Фауста” українською мовою. І можна сказати, що цей переклад був справою мало чи не всього його життя. Франко почав роботу над „Фаустом” ще в 70-х роках ХІХ ст. У 1875 р. в журналі „Друг” (№ 17) з’явився переклад пісні з „Фауста” – „При кужильці”. В наступні роки Франко продовжує наполегливо працювати над перекладом. В 1881 р. Франко, живучи влітку на селі, посилено працює, зокрема, над „Фаустом”. Він пише у листі до І. Релея: „Отсе аж нині здобуваюсь на обширніший лист до тебе. Досі не було часу – робота в полі коло вівса, котра раз у раз перериває мені роботу коло „Фауста”. В перервах ладив я переводи з Гете, котрі послав тобі, читав Гетеві драми, Рейнеке – лиса та Дарвіна”. У 1881 р. була підготовлена наступна частина „Фауста”. В серпні 1881 р. Франко писав І. Белею, який керував тоді журналом „Світ”, про необхідність видати „Фауста” окремою книгою. 10 вересня в № 8 – 9 журналу „Світ” було вміщено повідомлення про те, що Франко закінчив переклад „Фауста”, а також звернення до читачів допомогти видати цей переклад і „тим зробити прислугу нашій літературі”. Нарешті, 25 лютого 1882 р. в № 2 журналу „Світ” було оголошено про вихід „Фауста” з друку.
До 150-річчя з дня народження Гете Франко переклав третій акт другої частини „Фауста” під назвою „Гелена і Фауст” і написав передмову до свого перекладу. Крім „Фауста” Гете, що його Франко вважав „архітвором” світової літератури, він переклав „Прометея”, вірш „Рибак”, „Коринфську наречену”, поему „Герман і Дорофея”.
Як твір перехідної доби, „Фауст” не позбавлений недоліків, і Франко це підкреслює. Там багато темних місць, непотрібних алегорій. Твір цей в цілому є нерівномірним
Werd’ ich zum Augenblicke sagen:
Verweile doch! du bist so schön!
Dann magst du mich in Fesseln schlagen,
Dann will ich gern zugrunde gehn!
Dann mag die Totenglocke schallen,
Dann bist du deines Dienstes frei,
Die Uhr mag stehn, der Zeiger fallen,
Es ist die Zeit für mich vorbei!
Коли я скажу до хвилини:
Тривай іще! так гарна ти!
Тоді хоч в пута м’я скрути,
Тоді нехай навік загину,
Тоді най виб’є смерті час,
Тоді ти вольний служби свої,
Годинник стане, спаде сказ,
Я в вічності потану морі.
Появу „Фауста” українською мовою Франко вважав винятково важливою справою. Пізніше, коли переклад „Фауста” був виданий, Франко постійно згадує про нього як про одне з найбільших своїх досягнень.
Ось в чому Франко бачив значення „Фауста”, і тому так намагався донести цей твір до українського читача. „...Подаючи нашій громаді в переводі „Фауста”, - писав він, - ми бажали б тою працею, оскільки се можна, вимірити удар против усяких поза природних, поза людських і фальшивих поглядів, глибоко закорінених у нашій суспільності, бажали б бодай в молодшім поколінні роздути той пекучий, но благодатний вогонь – бажання правди і добра...”. І як завжди, працюючи над відтворенням безсмертної поеми українською мовою для українського читача, він, маючи на увазі свої цілі й завдання, підкреслював те, що могло бути співзвучним і цінним для його доби, для розвитку тогочасної передової літератури.
В чому бачить Франко основні ознаки нової літератури Німеччини, представниками якої були Гете, Лессінг і Шіллер? Передусім в тому, що література опустилася на землю. „Перед ними, - пише Франко, - література займалася майже виключно предметами „вищими” від чоловіка і його звичайного життя, а й самого чоловіка підтягала на тоту висоту; по них література зійшла на землю, між людей, немов той гомерівський дух, напилась теплої, живої крові, почала говорити, чути і дивитися на світ по людськи”. Об’єктом цієї літератури стала жива людина з своїми почуттями, думками, із своєю долею. Всупереч середньовічним клерикальним традиціям вона утверджувала право людини на життя, на всебічний розвиток. „...Найвища ціль літератури, - пише Франко, - поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада”.
Охарактеризувавши соціально-політичне становище в Німеччині, Франко переходить до стану літератури. Серед великих німецьких письменників він відзначає Шіллера, як людину, що з найбільшою силою відгукувалася на скрутне становище народу. „Без сумніву, - пише Франко, - Шіллер був з усіх тодішніх великих писателів німецьких найбільше чуткий на болі і потреби живих, сучасних людей”. Розглядаючи такі твори Шіллера, як „Змова Фіаско”, „Розбійники”, „Вільгельм Тель”, „Дон Карлос”, „Орлеанська діва”, Франко знаходить в них спільне. „Увільнення народу, пригніченого чужою тиранією, - пише він, - ось що становить основу всіх тих великих творів”.
Статті Франка, присвячені німецьким письменникам початку ХІХ ст., належать до найкращих його досліджень західноєвропейської літератури і є цінним вкладом у висвітлення багатьох складних і важливих її питань.
Франко вітав будь-яке явище реалістичного мистецтва. В цьому плані його особливо цікавила творчість мало відомого українському читачеві швейцарського письменника Конрада Фердінанда Мейєра, яку він всіляко популяризував.
Інтерес Франка до Конрада Фердінанда Мейєра був незмінним на протязі багатьох років. Стаття Франка, присвячена життю і творчості письменника, була надрукована в „Літературно-науковому віснику” разом з перекладами Франка віршів Мейєра. Франко опублікував також у „Літературно-науковому віснику” переклад „Анжели Борджіа” Мейєра, зроблений О. Маковеєм. В 1898 р. він надрукував вірші Мейєра „Два сини” і „Ноги в огні”. Ще раніше, в 1895 р., Франко переклав „Богиню Рома” і кілька віршів Мейєра. У 1902 р. він знову публікує переклади поезій Мейєра, а в 1913 р. видає в своєму перекладі і з своєю передмовою його твір „Амулет”.
Конрад Фердінанд Мейєр мірою своїх сил, відгукуючись на сучасність своїми історичними ремінісценціями, власне, робив те саме, що Франс і Роллан. Він звертається до епохи Реформації, присвятивши поетичний фрагмент „Останні дні Гуттена” німецькому гуманістові Гуттену. Характеризуючи „Останні дні Гуттена”, Франко згадує епоху, в якій той жив.
Бесіда Гуттена з Лойолою, особливо відповідь Гуттена на пропозицію Лойоли сповідатися перед смертю, показують ставлення Мейера до свого героя. Ось ці рядки:
…………….Ich schlage mir die Brust.
Wer ist ein Mensch und ist nicht schuldbewusst?
Mich reut, mein allzuspät erkanntes Amt.
Mich reut, dass mir zu schwach das Herz geflammt.
Mich reut, dass ich in meine Fehden trat
Mit schärfren Streichen nicht und kühn’rer Tat.
Mich reut die Stunde, die nicht Harnisch trug.
Mich reut der Tag, der keine Wunde schlug.
Mich reut – ich streu mir Asche auf das Haupt,
Das nicht ich fester noch an Sieg geglaubt.
Mich reut, dass ich nur einmal bin gebannt.
Mich reut, dass oft ich Menschenfurcht gekannt.
Mich reut, - ich beicht’ es mit zerknirschtem Sinn –
Dass nicht ich Hutten stets gewesen bin.
У перекладі Франка вони звучать так:
...................Я б’ю себе в груди.
Хто, бувши людиною, не почуває за собою вини?
Я каюсь у тому, що моє служіння було пізнано надто пізно.
Я каюсь у тому, що моє серце палало надто слабо.
Я каюсь у тому, що не вражав своїх ворогів ще гострішими ударами та сміливішими вчинками.
Я каюсь у тих годинах, коли я був без броні.
Я каюсь і посипаю голову попелем – що не вірив ще незламніше в перемогу.
Я каюсь, що тільки один раз був вигнанцем.
Я каюсь, що часто переживав острах перед людьми.
Я каюсь – сповідаюсь у цьому з розтерзаним розумом – що не завжди я був Гуттеном.
В уста Гуттена Мейєр вкладає своє прагнення до цільності, до мужності в боротьбі, засуджує Гуттена за його малодушність, половинчастість, непослідовність. І не випадково Франко підкреслює саме це місце в поемі Мейєра. Мейєр, на думку Франка, відтворив образ не того Гуттена, який, борючись, зазнавав сумнівів, зраджував свою ідею, суперечив їй, часто з побоюванням ставився до тієї величезної сили, яка була ним пробуджена. Він відтворив образ людини, що кається за свою половинчастість, що вимагає від себе та інших мужності і цільності в боротьбі. Цей образ не міг не імпонувати Франкові. Франко вимагав відтворення образів героїв не засобами романтичного перебільшення, а шляхом розкриття їх характерів, реалістичного відображення душевних конфліктів.
Такі твори Мейєра, як „Платон у жіночому монастирі” („Plautus im Nonnenkloster”), „Постріл з амзону” („Schuss von der Kanzel”) овіяні духом Відродження, вони сповнені іронії, спрямовані проти католицького святенництва, в них – утвердження прав людини на вільне почуття, на земне щастя.
Особливе місце приділяє Франко збірці поезій Мейєра „Gedichte”, з якої багато сам переклав. Це невеликий том, пише він, - „але який же широкий світ замкнено в тім невеличкім томі, скільки глибоких думок, щирого чуття, світлих поглядів, скільки сцен і фігур...”. В них мало чисто суб’єктивної лірики, але кожен вірш являє собою закінчений образ. „Всі вони, - зазначає Франко, - викінчені, заокруглені і повні солодкого змісту, мов спілі ягоди винограду”. Закінчуючи свій огляд віршів Мейєра, Франко наводить єдиний вірш, в якому поет прагне заглянути в майбутнє і побачити в ньому царство боже на землі, де немає більше пригноблених і знедолених. Франко наводить цей вірш у власному перекладі. Ось його кінцівка:
І щедро б’є життя криниця кожна,
І жодна чарка не несесь порожня,
При кожнім сніп важкий і многоплодний,
Ніде не пусто, жоден не голодний.
Стаття Франка про Мейєра цінна не лише тим, що вона свого часу розкрила українському читачеві художні особливості його творів, вона актуальна і тепер. В українському літературознавстві і досі немає такої ґрунтовної праці про цього письменника. Крім того, вона сприяє кращому розумінню постаті Франка як дослідника, бо показує його погляди на поетичну майстерність, його розуміння єдності форми і змісту, його вимоги створити таку досконалу прозору форму, яка не відчувається сама по собі і з граничною виразністю відтворює ідеї і образи письменника. Стаття Франка виявляє його прагнення зрозуміти і відтворити будь-яку письменницьку індивідуальність, якщо вона варта того. Твори Мейєра, хоч як вони далекі від безпосередніх цілей і завдань Франка, все ж мають позитивне зерно, оздоровлюючу силу, яку можна було протиставити літературі занепаду і розкладу.
Історики української літератури відзначають величезний внесок І. Франка у збагачення української літератури надбаннями світової культури. З цього погляду діяльність Франка-критика і Франка-перекладача складає органічну єдність.
Окремий хвилюючий розділ становлять зв’язки поезії І. Франка з поезією Г. Гейне, якою він захопився, ще навчаючись в гімназії, зв’язки „Зів’ялого листя” І. Франка з циклом Г. Гейне „Lyrisches Intermezzo”.
І. Франко йшов по лінії психологічного поглиблення драматичних ситуацій, підкреслення тіневих сторін душі, інтенсифікації саме „модерних” аспектів. Хочеться, однак, звернути увагу на вплив Г. Гейне на інші твори І. Франка. Такий вплив намічається вже у збірці „З вершин і низин”. Ось мотив весни у вірші, написаному Г. Гейне в 1830 р.:
Leise zieht durch mein Gemüt
Lieblichem Geläute,
Klinge, kleines Frühlingslied,
Kling hinaus ins Weite.
Kling hinaus bis an das Haus,
Wo die Blumen sprössen.
Wenn du eine Rose schaust
Sag, ich lass sie grüssen.
А ось заключна строфа вірша „Vivere memento” І. Франка:
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий...
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись – значить жить...
(1, 35 – 36)
Відразу помітний перегук на рівні метрики – чотиристопний хорей, перехресне римування чоловічих і жіночих кляузул, той самий піднесений настрій, пісенність, повтори. Натомість новизна на рівні ідей. Завершення вірша Г. Гейне банальне, тоді як І. Франко побудував свій вірш на філософській ідеї заперечення залежності життя від смерті і завершив його ідею революційної зміни суспільних порядків.
А ось інший зразок трагічного трактування мотиву з Г. Гейне. У підсвідомість І. Франка, як будь-якого любителя поезії Г. Гейне, напевно, вкарбувались його славнозвісні рядки з циклу „Lyrisches Intermezzo”:
Im wunderschönen Monat Mai
Als alle Knospen sprangen,
Da ist meinem Herzen
Die Liebe aufgegangen
Im wunderschönen Monat Mai,
Als alle Vögel sangen,
Da hab’ ich dir gestanden
Mein Sehnen und Verlangen.
Але цей початковий мотив приймає в нього цілком несподіваний поворот і стає початком вірша про актрису, яка збожеволіла:
То був чудовий місяць май,
Цвіли вже бзи й троянди...
З старої вілли на весь гай
Плив голос панни Ванди.
Співа до цитри, аж зовсім
Захрипла з віщих трудів.
Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!
„Бодай ся когут знудив!” (3, 146)
Спостерігаючи такі дивні метаморфози мотивів, що є безперечними ремінісценціями з віршів Г. Гейне, не можна вже сумніватись у тому, що первісною моделлю поеми І. Франка „Іван Вишенський” значною мірою була поема Г. Гейне „Атта Троль”. Досить тільки паралельно читати ці два твори, і відразу збагнемо процес поетичного зародження цього Франкового шедевру.
Поема „Атта Троль” була задумана Г. Гейне в 1841 р. під час його перебування на курорті Котре у верхніх Піренеях і завершена в 1842 р. Твір має підзаголовок „Сон літньої ночі” і названий в тексті „останньою вільною лісовою піснею романтизму”. Враження від могутніх гір і водоспадів, описаних від імені оповідача, переплітаються з розповіддю про ведмедя Атта Троля, який, не бажаючи більше танцювати перед публікою, розриває кайдани рабства, тікає в гори, ховається до печери, а в кінці гине, тому що покидає її, піддаючись непереможному покликові ведмедиці, який насправді був ілюзією, обманом хитрого мисливця, котрий хотів виманити його. Автор вкладає в уста свого персонажа роздуми, здебільшого критичні, про життя людей і, зокрема, про сучасне німецьке суспільство.
І. Франко використав сюжетну канву і природний кадр цього твору Г. Гейне як поетичну модель свого власного твору, причому творчий процес проходив, вірогідно, саме так, як в експерименті Пенфільда. Спочатку він пережив заново моменти естетичного насолодження цим твором, а потім пригадав собі найбільш сугестивні місця твору, які викликали ці емоції. Це виходить вже з того, що дія поеми „Іван Вишенський” відтворює в їх послідовності наявні у творі Г. Гейне вузлові моменти дії, а найбільш вражаючі паралелі можна знайти саме в цих вузлових пунктах. Ось деякі з них:
Rings umringt von dunklen Bergen
Die sich trotzig übergipfeln,
Und von wilden Wasserstürzen
Eingelullte wie ein Traumbild
Liegt im Tal das elegante
Cauterets.(Caput I )
Schaust du diese Bergesgipfel
Aus der Fern, so strahlen sie
Wie geschmückt mit Gold und Purpur,
Fürstlich stolz im Sonnenglance/
(Caput XVI )
Мов зелена піраміда
на хвилястім синім полі,
на рівнині лазуровій
велетенський ізмарагд, -
Так облита дивним морем
під безхмарним, теплим небом
зноситься, шумить, пишаєсь
спить Афонськая гора. ( 3, 50 )
Співпадають не лише розмір і мелодика (чотиристопний трохей, білий вірш з жіночими кляузулами, четвертий рядок катрена з чоловічою кляузулою), але й контрасти в описі природи, атмосфера її розкоші і атмосфера сну. А ось і інший пейзаж:
Sonnenaufgang. Goldne Pfeile
Schiessen nach den weißen Nebeln,
Die sich röten, wie verwundet,
Und in Glanz und Licht zerrinnen
Endlichste der Sieg erfochten
Und der Tag der Triumphator,
Tritt in strahlend cooler Glorie
Auf den Nacken des Gebirges.
(Caput XX )
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан вогнистий,
ріки світла потекли ( 3, 62 ).
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені
теплотою подиха ( 3, 66 )
У другій цитованій строфі передача вже синтетична супроти моделі, тому що вже почалась робота Франкової могутньої мислі, на основі картини зміни дня і ночі виникають несподівані асоціації щодо генези релігійних відчуттів:
In der schwarzen Felsenkessel
Ruht der See, das tiefe Wasser.
Melancholisch bleichem Sterne
Schauen vom Himmel. Nacht und Stille
Nacht und Stille. Ruderschläge
Wie ein plätscherndes Geheimnis schwimmt der Kahn.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
звільна барка надпливає,
бризка золото й пурпура
з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечерній
роздуває білий парус
і пливе, мов лебідь, барка
до Афонської гори ( 3, 70 – 72 ).
На цьому можна зупинитись, приклади переконливі. Які напрошуються висновки? Думається, що тут маємо доказ правильності теорії І. Франка щодо зародження поетичного твору з глибин підсвідомості, тобто мимовільної пам’яті. У цьому випадку знайшло вияв не власне переживання поета, а, так би мовити, вторинна пам’ять, оскільки безпосереднє враження від пейзажу і плавання до гір належало Гейне, а І. Франко сприйняв лише його поетичний відбиток. Але оскільки ці враження було вже оброблено, перевідображено у формі певного твору, вони могли стати, в свою чергу, посудом, який вмістив у собі новий ідейний зміст. Відпала штучна двоїстість ліризму і гротеску, сповіді і байки, величних картин і часом непотрібних дотепів, характерних для твору Г. Гейне; могутня думка І. Франка і його дивовижна освіта перетворили цей естетичний скарб підсвідомості в могутній твір духу, щезла тривіальність гумористичної поеми, з’явилась натомість філософська поема про сенс людського життя і місце людини у всесвіті, де глибоке осмислення буття втілене у єдиній, хвилюючій постаті патріота і аскета. Думка поета розвинула те, що було емоційно вагомим і по-людськи значущим, і відкинула все другорядне, навмисне, скороминуче. І все це почалось від „чаклунської дії” первісної романтичної моделі на душу, на фантазію І. Франка.
І. Франко зробив значний внесок в слов’янсько-німецьку культуру кінця ХІХ – початку ХХ ст. Велика творча спадщина письменника-революціонера засвідчує про його тісні зв’язки з культурним і суспільно-політичним рухом Німеччини і Австро-Угорщини, про його невпинну працю із ознайомленням українського народу з кращими досягненнями культурного і суспільно-політичного розвитку цих країн, а також про ознайомлення німецького світу з кращими духовними досягненнями свого народу. І. Франко глибоко розумівся в різноманітних суспільно-політичних питаннях Австро-Угорщини і Німеччини, завжди ставав на сторону прогресивних течій і гостро критикував реакційні, які так чи інакше служили інтересам пануючих класів. Не випадково, коли в 1963 р. в ДДР вийшла велика книга творів українського письменника, написаних на німецькій мові і які видавалися в різних газетах і журналах німецькомовних країн, то німецькомовні славісти в один голос заговорили про І. Франка як і про німецького письменника. „Франко, - підкреслював Е. Рейснер, - відіграє важливу роль як духовний посередник між слов’янами і німцями”.
І. Франко багато зробив, щоби ознайомити слов’янський світ з кращими досягненнями німецької прогресивної культури. Він одним із перших на Україні не тільки виступив зі спеціальними дослідженнями про творчість таких німецьких поетів, письменників і драматургів, як Г.-Е. Лессінг, Й.-В. Гете, Ф. Шіллер, Г. Гейне, Г. Гауптман та інших, але й ознайомив суспільство з їхніми кращими творами в своїх перекладах. Особливо велика заслуга І. Франка як перекладача на українську мову „Фауста” Гете, ” Зимової казки” Гейне. Перекладаючи „Фауста” Гете, І. Франко знайомить українського читача з найкращим твором цього, за його словами, „німецького Кобзаря”. Одночасно він починає переклад на німецьку мову політичних поезій українського Кобзаря.
Вивчення німецькомовної спадщини І. Франка-письменника, публіциста, вченого, перекладача – допомагає глибше і детальніше осмислити суспільно європейський і світовий контекст його творчої діяльності, його активної ролі в зближенні української, австрійської і німецької культур і літератур, в розвитку зв’язків між слов’янами і німецьким світом.
Ми розглядаємо лише художню публіцистику і оповідання, написані І. Франком на німецькій мові, інтернаціональні за своїм характером і одночасно національні, які служили інтересам трудящих України, Росії, Польщі, Чехії, Австрії, Німеччини.
Інтернаціоналізм німецькомовної художньої публіцистики І. Франка проявився в класовій орієнтації і ідейній позиції, з яких автор розглядає проблеми соціального життя українців, росіян, поляків, чехів, представників інших національностей. Почуття глибокої поваги до інших народів і любов до своєї країни у письменника нероздільні. Якраз в цьому проявилась діалектика національного і інтернаціонального („Bauernstreiks in Ostgalizien”, “Die Lemberger Unruhen”, “Die Bauernbewegung in Galizien”, “Ein Triumph der österreichischen Idee in Galizien”, Wie man in Wind säet”, “Unmögliches in dem Lande der Unmöglichkeiten” etc.).
Порочачи „своїх” і „чужих” ворогів трудового народу, реакційну політику польської шляхти, австрійського уряду, різних лжепатріотів , І. Франко виступав як ідеолог класової солідарності трудящих, як пропагандист інтернаціональних ідей („Drei Riesen in Kampfe um einen Zwerg”, “Das Polentum nach zwei Fronten”, “Polen und Ruthenen”, “Die Vorgänge an der Lemberger Universität”, “Eine Proletarier-Nation”, “Die slawischen Brüder”, “Der Jesuitismus in der Jugendfrage”, “Symptomatisches aus Russland”). Значення, глибина, масштабність і повчальність подій і явищ із національно-визвольного руху в Галіції, із суспільно-політичного і культурного життя українського і інших народів, високий рівень узагальнення – ось дякуючи чому художня публіцистика І. Франка досягла інтернаціонального звучання.
Німецькомовні оповідання І. Франка – явище інтернаціональних зв’язків української літератури. Така діяльність українського письменника одночасно служила і справі збагачення австрійської і німецької літератур. В дев’яти оповіданнях (деякі з них побачили світ спочатку на українській мові і лише пізніше як авто переклади ввійшли в німецькомовну літературу) передана духовна сутність представників різних соціальних прошарків Галіції, консерватизм і реакційна направленість політики правлячих кіл Австрії, розкриті проблеми національної і соціальної несправедливості, засуджена германізація і полонізація („Das Recht des Schweins”, Der stramme Bezirkshauptmann”, “Zum Licht!”, “Die Geschichte einer Konfiskation” etc.). в основі сюжету творів – гострі соціальні конфлікти і факти, взяті з життя народу. В оповіданні „Хома з серцем і Хома без серця” („Thomas mit dem Herzen und Thomas ohne Herz”, 1904) протиставляються два погляди представників демократичної інтелігенції на політичне розуміння форм боротьби за соціальну справедливість, що на початку вирішальних класових боїв досягнуло особливої політичної актуальності. Автор підводить читача до думки про неминучість вирішення антагоністичних протиріч суспільного життя Австро-Угорщини шляхом революційної боротьби („Die galizische Schöpfungsgeschichte”, 1901).
Опубліковані в прогресивних австрійських і німецьких періодичних виданнях публіцистичні твори і оповідання при житті автора викликали певний суспільно-культурний резонанс. Для прогресивних сил вони ставали діючим засобом пізнання хижої сутності світу капіталу, впливали своїми ідеями на читацьку свідомість, скріплювали і розширювали горизонти співпраці і взаєморозуміння між слов’янським і західним світом.
Багаторічна плодотворна діяльність І. Франка в галузі українсько-австрійсько-німецьких літературних зв’язків продовжує приносити йому визнання прогресивного суспільства. Досліджена творча німецькомовна спадщина не втрачає революційного впливу, ідейно-естетичного значення, вона, за твердженням Е. Вінтера і П. Кірхнера, є „блискучим зразком” для німців „в боротьбі проти шовінізму, антисемітизму і клерикалізму, в нашій боротьбі за прогрес і соціалізм”.
Журналістика та літературна критика посідають чільне місце в багатогранній творчій спадщині І. Франка. Журналістика у його розумінні – це мистецтво своєрідне і соціально активне. Системна спроба І. Франка матеріалістично розглянути цілу низку проблем, пов’язаних з розкриттям природи художньої свідомості, соціальних, гносеологічних засад творчості на рівні аналізу різних домінантних якостей ( висвітлення на сторінках української, російської, польської, чеської, австрійської, німецької преси злободенних питань суспільно-політичної дійсності з метою донести до передової громадськості типові й відмінні ознаки соціальних відношень у країнах Східної Європи; активна популяризація духовних надбань українського, російського, польського, чеського, словацького, угорського, австрійського й німецького народів з проекцією на витоки інтернаціональної співдружності культур, а також на контекстуальну взаємодію найважливіших фаз рецепційного руху – інформації, критики, перекладу) була справжньою подією на межі ХІХ – ХХ ст., значення якої слід оцінювати вимірами міжнародного масштабу.
І. Франко як журналіст і літературний критик висував у своїх виступах, видрукуваних, зокрема, на шпальтах німецькомовної преси, завдання новаторського характеру. Німецькомовна спадщина І. Франка-журналіста складається з двох жанрово-тематичних груп: проблемно-пропагандистські статті та інформаційно-популярні повідомлення. В них І. Франко утверджував ідеї інтернаціоналізму, співробітництва й дружби народів, розглядаючи взаємодію національних літератур як об’єктивну закономірність збагачення художнього досвіду людства, як необхідну умову прогресу в духовній культурі кожного народу.
Тому й не дивно, що І. Франко таку значну увагу надавав співробітництву та прямим контактам з редакціями різномовних газет і журналів, у тому числі періодичних видань Австрії та Німеччини. „В яких би журналах і газетах не друкувався І. Франко, - слушно підкреслив М. Пархоменко, - він завжди прагнув зробити їх органами пропаганди своїх ідей”. Це прагнення й визначало головну мету, над завдання і спосіб здійснення творчої практики „велетня думки і праці” (М. Возняк). Суть історико-журналістської концепції І. Франка полягає передусім у вирішенні тих завдань, які ставили у пряму залежність не тільки факт впливу на читача, але й окреслювали дійовий зв’язок періодичного органу з читацьким загалом. Підтвердження цьому – плідна співпраця творця „Життя і слова” – вершини журналістської діяльності І. Франка – з редакціями 26 газет і журналів Австрії та Німеччини. Серед них такі авторитетні видання, як “ Arbeiter-Zeitung”, “Die Zeit”, “Neue Revue”, “Die Wage”, “Vorwärts”, “Aus fremden Zungen”, “Das Literarische Echo”, “Magazin für die Literatur des In- und Auslandes”, “Allgemeine Zeitung”, “Hamburger Echo”, “Sächsische Arbeiter-Zeitung”, “Archiv für slawische Philologie”, “Zeitschrift des Vereins für Volkskunde” та ін.
Принципи, якими І. Франко керувався у журналістській діяльності, чітко сформульовані ним і в німецькомовних статтях.
Грані таланту І. Франка були безмежні. За словами академіка О. І. Білецького, він був „феноменальною людиною”, до якої важко підібрати аналогічну фігуру в інших літературах світу”.
Протягом всього свого життя Франко займався перекладами не менше, ніж власною творчістю. Він вважав це почесним обов’язком кожного письменника: розкриваючи рідному народу скарби світової поезії, письменник тим самим не лише „ будує золотий міст” між народами світу, а й збагачує культуру власного народу. Досконалі переклади мають неоціненне значення для розвитку національної літератури. „Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства”.
Порівняльний аналіз статей Франка, незважаючи на складність їх методу, показує, що виступи письменника в 70 – 90-х роках були послідовною і цілеспрямованою пропагандою ідей демократичної літератури, поставленої на службу народові, літератури, що формувалася в боротьбі проти різних реакційних течій в політиці і мистецтві. Вся його діяльність щодо популяризації західноєвропейської, зокрема, слов’янської літератури, твори якої він перекладав, видавав і досліджував, була підпорядкована одній меті і одному напряму – боротьбі за створення нового, демократичного мистецтва.
”Саме він, - слушно зауважив О. Білецький, - прорубав для українського народу „вікно”, але не тільки в Європу, а й в усі сторони світу”.
Biographie von Iwan Franko
Iwan Franko, einer der leidenschaftlichen Kämpfer für das ukrainische Volk, wurde am 27. August 1856 im Dorf Nahujewytschi im Bezirk Drohobytsch in Galizien geboren. Sein Vater war Dorfschmied. Die Armen und Bettler, Handwerker und Bauern wandten sich an seinen Vater mit verschiedenen Bitten. Aus ihren Gesprächen erfuhr der junge Franko über das schreiende Unrecht den einfachen Menschen gegenüber. Besonders lebendig sind in seiner Dichtung die Gefühle zur Heimat und Freiheit. Deshalb hing sein Herz schon in Kinderjahren an den Liedern von Schewtschenko, der den Freiheitskampf seines leidenden Vaterlandes in seinen Gedichten und Poemen besungen hatte. Sein Werk, den „Kobsar“, kannte der junge Franko fast völlig auswendig.
Nachdem Franko 1875 das Gymnasium von Drohobytsch absolviert hatte, bezog er die Universität von Lwiw. Er beherrschte viele slawische und westeuropäische Sprachen. Mit ganzem Herzen liebte und schätzte er seine Muttersprache, die ja immer noch von meisten der nationalen Unterdrücker als „Dialekt“ geschätzt wurde.
Seine Freiheitsgedanken beunruhigten die Polizei. Von 1877 und bis zu seinem Tode blieb Franko unter Polizeiaufsicht. In einem Brief schrieb er: „Als Dorfkind, ernährt mit trockenem Bauernbrot, halte ich für meine Pflicht, mein ganzes Leben diesen einfachen Menschen zu widmen“.
In Nahujewytschi schrieb er die Novellen „Boryslaw lacht“, „Sachar Berkut“, eine Gedichtssammlung „S werschyn ta nysyn“. Im Jahre 1880 hielt er Vorlesungen an der Universität in Lwiw.
Am 16. Mai 1886 heiratete er Olga Chorushynjska, die eine echte Gehilfin ihres Mannes war. Sie hatten vier Kinder.
Im Jahre 1891 schuf er ein Theaterstück „Das gestohlene Glück“ („Ukradene schtschastja“).
Die letzten Jahre litt Iwan Franko an einer schweren Krankheit, aber die starken Schmerzen brachen seinem Geist und schöpferischen Durst nicht.
Franko verfasste über tausend Artikel in polnischer und ukrainischer Sprache, schuf eine groβe Anzahl der Übersetzungen von Klassikern der englischen, französischen, tschechischen, deutschen und russischen Literatur und Arbeiten auf dem Gebiet der Philosophie und Ökonomie.
Iwan Franko starb am 28. Mai 1916 in Lwiw.
Література
1. Басс І. І., Каспрук А. А. Іван Франко: життєвий і творчий шлях. – Київ, 1983.
2. Бачкіс С. В., Раєвська І. К. та ін. 450 тем та розмовних ситуацій з німецької мови. – Харків, 2002.
3. Бендзар Б. П. Публіцистичні твори Івана Франка німецькою мовою // Дніпро, 1966. - № 8.
4. Журавська І. Ю. Іван Франко і зарубіжні літератури. – Київ, 1961.
5. Іван Франко і світова культура // Упоряд. Б. З. Якимович. – Київ, 1990.
6. Іван Франко. Твори, т. ХV, ХVІІІ.
7. Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів, 1972. – Кн. 2.
8. Франко І. Краса і секрети творчості // Упоряд. Р. Т. Гром’як і Ф. Д. Пустова. – Київ, 1980.
